Єпископ Запорізький і Мелітопольський Фотій очFotiyолює нашу єпархію із 17 грудня 2014 року. Про своє життя, про Революцію Гідності, про декомунізацію, про відношення запоріжців до Бога Владика Фотій розповідає у інтерв’ю.

Журналіст: Владико, Ви – один із наймолодших єпископів в Україні. З дитинства хотіли стати священником?

Владика Фотій: У ранньому дитинстві я, як і більшість хлопців, мріяв стати і військовим, і машиністом. А бажання служити Богу прийшло тоді, коли я вже вчився у старших класах. Справа у тому, що сестра мого батька – була дуже релігійною. Я разом з нею дуже часто відвідував Володимирський собор у Києві.

Журн.: Але не можна захотіти – і зразу стати священником. Для цього, мабуть, потрібно здобути певну освіту?

Владика Фотій: Звичайно. Зразу після закінчення школи, у 1997 році, я поступив до Київської Духовної Семінарії. Потім, закінчивши семінарію, у 2001 році почав своє навчання у у Київській Духовній Академії. І, уже закінчуючи Академію, із 2004 року став послушником Свято-Михайлівського золотоверхого монастиря.

Журн.: Ви, наскільки мені відомо, довгий час прислуговували Патріарху Філарету.

Владика Фотій: Так, майже 12 років, з 1997 по 2009 рік я ніс у нього послух іподиякона. З благословення Святійшого Патріарха Філарета 25 серпня 2009 року митрополитом Переяслав–Хмельницьким Димитрієм пострижений в чернецтво у Свято-Михайлівському Золотоверхому чоловічому монастирі з іменем Фотій, на честь мученика Фотія. 6 вересня 2009 року у Свято-Володимирському Патріаршому кафедральному соборі м. Києва Святійшим Патріархом Філаретом рукоположений в сан ієродиякона.

Журн.: Свято-Михайлівський монастир прославився під час Революції Гідності. У ньому знаходили притулок поранені, навіть проводились операції…

Владика Фотій: Все почалося з розгону студентського майдану. Саме студенти, тікаючи від міліції, перші знайшли притулок у монастирі. А вже потім, коли почався силовий розгін майдану, до нас почали приходити перші поранені. Саме під час першої спроби розгону майдану у Свято-Михайлівському монастирі почали бити дзвони, закликаючи людей виходити і боронити незалежність України. При всьому тому монастир ще жив власним життям, ченці виконували свої обов’язки. А ще – майже цілодобово велись молитви про мир і спокій в Україні.

Журн.: Як могли правоохоронці, які покликані захищати людей, стріляти по неозброєних громадянах?

Владика Фотій: Я спілкувався із представниками правоохоронних органів, закликав їх припинити насилля. Дуже багато було адекватних міліціонерів, які відмовлялися чинити гріх. Але й дуже багато було таких, які, наче робот, просто повторювали: „Ми виконуємо наказ”. Але ж це не знімає відповідальності. Майдан із самого початку був мирною акцією протесту. Вже потім, як не стало іншого вибору, мітингарі почали озброюватись.

Журн.: Чи маєте ви злість на тих, хто стріляв по неозброєних людях?

Владика Фотій: Злості я не маю, бо Господь закликає до прощення. Мені їх шкода. Людина, яка вбила іншу людину – особливо неозброєну, особливо, ту яка стоїть за правду – приречена носити так звану Каїнову печать. А за всі свої гріхи нам всім доведеться відповідати на Божому Суді.

Журн.: Перебуваючи вже достатньо довгий час у Запоріжжі, що можете сказати про мешканців нашого міста? Чи вони такі самі, як, приміром, у Києві чи Львові?

Владика Фотій: Всі українці однакові. Єдине, що хочу відзначити – у Запорізькій області дуже багато залишилось уламків трагічної радянської доби. І на вулицях, і, на жаль, у душах.

Журн.: Чи означає це, що ви схвалюєте декомунізацію?

Владика Фотій: Звичайно. Але, перейменувавши вулиці чи міста, потрібно обов’язково створити меморіал жертвам радянської доби, яких – мільйони и мільйони. І вивчати діяльність наших тиранів – починаючи від Леніна. Вивчати правдиво, щоб ні у кого не виникало ілюзій із приводу „доброго дідуся Леніна” чи „ефективного менеджера Сталіна”. Щоб наші нащадки не повторювали жахливих помилок минулого.

Журн.: А щодо власне міста? Багато тих, з ким доводилось спілкуватись, вважають його просто сірим індустріальним населеним пунктом.

Владика Фотій: На жаль, складається таке враження. Але не слід забувати, що Запоріжжя – це козацька столиця. І багато запорожців – нащадки тих, хто боронив нашу землю, створював державність. А скільки на Запоріжжі сталося доленосних подій? Але популяризація козацтва, по суті, не проводиться. Що є у Запоріжжі, окрім музею козацтва і Січі на Хортиці? Власне, і цього б не було, якби не старання небайдужих людей, серед яких, безумовно, особливо треба відмітити гендиректора заповідника Максима Остапенка.
Потрібно більше нагадувати людям, якого вони роду. Вони мають цим пишатися, а не думати, що козаки тільки те й робили, що пили горілку і танцювали у шароварах.

Журн.: Зараз у країні йде війна. І як ніколи затребувана професія військового священника – капелана…

Владика Фотій: Так, у церкві створений відділ капеланства. Кожна єпар-хія відправляє певну кількість священників для проходження своє-рідних „курсів молодого бійця”. І постійно близько семидесяти священників служать на передовій.

Журн.: Власне, на передовій капелан – не тільки священник.

Владика Фотій: Треба розуміти, що на війні людям як ніколи потрібне спілкування з Богом. Бо, щоденно бачачи смерть і каліцтва, людина дуже рідко залишається атеїстом – навіть якщо і було такою до війни. Окрім молитви і звершення таїнств, солдати бачать у капе-лані ще й психолога, людину, яка може розрадити, просто поговорити по-людськи. І, чесно кажучи, військовослужбовці більше довіряють священнику, аніж штатному психологу.

Журн.: А є якість обов’язкові вимоги до капеланів, які у жо-дному разі не можна порушувати?

Владика Фотій: Військовому священнику категорично заборонено брати до рук зброю. За будь яких умов, навіть, якщо є загроза його життю чи здоров’ю.

Журн.: А скільки священників зараз служать капеланами від Запорізької єпархії?

Владика Фотій: Зараз двоє. Справа у тому, що у нас всього налічується близько тридцяти священників, кожен з яких відповідає зразу за кілька сіл. Тому більше капеланів, на жаль, в зону АТО ми не можемо направити.

Журн.: У теперішні важкі часи люди більше згадують Бога, більше звертаються до Нього. Чи це погано, чи це добре?

Владика Фотій: Знаєте, є таке прислів’я – „Як тривога, то й до Бога”. Звичайно нічого поганого в цьому немає, це природньо. Але мало просто повірити у Всевишнього, потрібно усвідомити, що весь світ його – його творіння. І сама людина – дитина Божа. А якщо так, то потрібно зберігати і свою душу чистою, і навколишній світ. Після трагічних подій люди дійсно більше згуртувалися, стали проявляти свій патріотизм. Але, на моє глибоке переконання, патріот не той, хто начепив у машині прапорець України, а той хто з вікна цієї ж машини не кидає сміття. І не той, хто вдягнув футболку із написом, який поганий Путін, а той, хто допоможе немічному. Не той, хто знає всі молитви напам’ять, а той хто щиро кається у своїх гріхах і живе, не порушуючи Господніх Заповідей.
Ось наприклад, нашумілий випадок із воїном АТО, якого виганяв з маршрутки не тільки водій – йому допомагали пасажири, замість того, щоб стати – ні, не на сторону бійця – на сторону правди. Бо, якщо людина не відстуює правду, вона автоматично стає на сторону неправди і брехні.

Журн.: А байдужість людська так само приводить до торжества неправди?

Ф.: Звичайно! Згадайте, саме людська байдужість призвела до того, що купка людей на чолі із Януковичем узурпувала владу. А небайдужіть і бажання боротися за правду повалили цей режим.
Потрібно любити свою країну, вірити у неї і наші спільні сили. Тобто – бути небайдужим. І тільки тоді наше життя буде змінюватися на краще!

Журн.: Дякую за інтерв’ю.

Записав Тарас Василенко