P1140037«Винуватець» цієї статті – дуже цікавий співрозмовник і щира, відкрита людина. Він служив у військах спецзв’язку, перебував за кордоном, закінчив училище культури за спеціальністю „Диригент хору”. І вже пізніше склав іспити до Івано-Франківської духовної семінарії. Знайомтесь – благочинний Запорізької області, настоятель запорізького храму Преображення Господнього протоієрей Василь Калин.

– Отче, так склалося, що священники – це сімейна справа. Є навіть цілі династії. А ваші батьки служать у церкві?

– Ні, мої батьки, як і більшість населення Західної України (а я родом із Жидачівського району Львівської області) – набожні люди. Але спеціальності у них мирські.

– Тоді яким чином ви прийшли до Бога?

– У 1990-му році розпадався Союз, церкви почали сміливіше відкривати свої двері для прихожан. І мене, молодого юнака, почали хвилювати духовні питання. Я вирішив поступати до православної духовної семінарії. Навчався я на відмінно, і чотирирічний курс закінчив за три роки. А на останньому курсі вже перевівся у заочники.

– З чим це було пов’язано?

– Дізнався, що на Сході України бракує священників Київського патріархату. Тож, по Божому промислу, поїхав у смт Синельникове Дніпропетровської області. Там, на жаль (чи на щастя, то вже тільки Богу відомо), у мене не склалося. Тож змінив „місце прописки” – ніс  священничий послух у легендарній Диканьці на Полтавщині. Звідти перебрався до Хмельницької області. Був, наче військовослужбовець, – нині тут, завтра там. Аж поки у 1996 році мене не запросив до себе отець Володимир Білик, який був на той час благочинним Собору Святої Тройці. Потім кілька років служив у Володимира Гошовського у храмі Святого Миколая Чудотворця на Бабурці.

P1140042

P1140047– А як з’явився той храм, в якому ви зараз настоятель?

– Паства постійно розросталася, і постала потреба відкрити ще одну церкву. АТП, яке возило людей із заводів на мікрорайон, розвалилося, і релігійній громаді було подароване приміщення колишньої диспетчерської на вулиці Новобудов, 2, біля залізничної станції „Дніпробуд-2”.

– Приміщення не було пристосоване до служби Божої?

– Це не те слово. Диспетчерська занепала разом з АТП. Можна сміливо сказати, що, завдяки небайдужим людям, організаціям, які жертвували гроші, будматеріали, помагали із ремонтом, ми потроху підняли храм із руїн. У цьому вигляді, яким ви його зараз бачите, храм стоїть років шість. Отже, ремонт розтягнувся більше, ніж на п’ятнадцять років.

Але зараз у нас є храм – маленький, але охайний, – працює недільна школа для дітей, побудована дзвіниця. Наші служби відвідують не тільки мешканці Бабурки – спеціально до нас приїжджають з усіх куточків міста і навіть із Запорізької області.

P1140062

– Чи було за роки вашої служби щось цікаве або неординарне?

– Так, перші люди, які у моєму храмі проводили вінчання – це заслужена артистка Україна Інна Гапон зі своїм чоловіком. Уявіть – я, ще молодий священник, а тут вона. А з нею йдуть її чоловік, батько (Олександр Гапон – народний артист України, почесний громадянин Запоріжжя – авт.). Хвилювався, пам’ятаю, тоді дуже. Але нічого, впорався (сміється).

P1140039

P1140045– А зараз також хвилюєтесь?

– Звичайно. Кожен раз як перший. Бо хочеться, щоби люди залишились задоволені, щоби бачили у тобі дійсно щирого священника, який несе слово Боже. Взагалі, намагаюся до всіх людей ставитись із повагою і любов’ю.

– Попереду – Великдень, найголовніше свято усіх православних християн. Побажайте читачам сайту, що вважаєте за потрібне.

– По-перше, ніколи не втрачайте надії на спасіння. Грішать всі люди, але каються, на жаль, далеко не всі. А по-друге, хочеться побажати усім українцям радості, любові, а найперше, – миру на нашій землі. У мене зять – учасник бойових дій на Сході України. І він, як і я, впевнений, що мир – це найбільша цінність.

– Дякую за інтерв’ю.

Записав Василь Андрійченко