IMG_3663Молитва за померлих – це найбільше і найголовніше, що ми можемо зробити для тих, хто відійшов у світ інший. Загалом, покійний не потребує ні гробу, ні пам`ятника – все це данина традиціям, нехай і благочестивим. Але вічно жива душа покійного відчуває велику необхідність у нашій постійній молитві, тому що сама вона не може творити добрих справ, якими була б в змозі умилостивити Бога.

Ось, чому домашня молитва за близьких, молитва на кладовищі біля могили – обов`язок кожного православного християнина. У певні дні року Церква творить поминання всіх від віку померлих отців і братів у вірі, які удостоїлися християнської кончини, і тих, кого забрала раптова смерть, і які не були представлені у загробне життя молитвами Церкви.

У вівторок другого тижня після Великодня, який називається Фоминим тижнем, Православна Церква відзначає Радоницю – день першого поминання покійних після Великодня. Слово «радониця» походить від слова «радість». Зазвичай у цей день після вечірнього богослужіння або після Літургії здійснюється повна панахида. За традицією віруючі відвідують кладовище, моляться біля могил, здійснюють літію (це слово в буквальному розумінні означає посилене моління), для чого необхідно запросити священика. За бажанням можна прочитати акафіст за упокій померлих душ.

За свідченням святителя Іоанна Златоуста (IV ст.), це свято відзначалося ще в сиву давнину. Слово «радониця» походить від слова «радість». Особливе місце Радониці в річному колі церковних свят – відразу після Світлого Пасхального тижня – зобов`язує нас, православних християн, не заглиблюватися в переживання щодо смерті близьких, а, навпаки, радіти їх народженню в інше життя – життя вічне. Перемога над смертю, отримана смертю і воскресінням Христа, витісняє печаль про тимчасову розлуку з рідними, і тому ми, за словом митрополита Антонія Сурозького, «з вірою, надією і великодньою упевненістю стоїмо біля труни покійних».

Молячись за померлих, Церква турбується про них, так само як і за живих, не власним іменем, а іменем Господа Ісуса Христа і силою Його хресної жертви, принесеної за визволення усіх. Ці теплі молитви сприяють тому, щоб насіння нового життя, з яким відійшли наші ближні, якщо недостатньо встигло розкритися тут, на землі, поступово розкривалося і розвивалося під впливом молитов і по милості Божій, як розвивається добре насіння в землі під життєдайними променями сонця.

Але ніщо не може відродити гниле насіння, що втратило зародок життя. У подібних випадках були б безсилі й молитви за тих, хто помер у лукавстві й без покаяння, хто погасив у собі дух Христа (1 Сол. 5: 19). Саме про таких грішників говорить Спаситель у притчі про багатого й Лазаря: їм нема звільнення з пекла, з його найглибших частин, і переходу до лона Авраамового. Такі особи зазвичай не залишають після себе щирих молитовників до Бога на землі, не придбали вони собі друзів також і на небі серед святих, які могли б, коли вони зубожіли – померли, прийняти їх до вічних осель, тобто помолитися за них. У церковне життя проникає живе усвідомлення і почуття того, що наші спочилі рідні продовжують жити після смерті і не позбавлені духовної близькості до тих, кого залишили на землі. Тому не припиняється і молитовний зв`язок з ними Церкви. «Ні смерть, ні життя… не можуть відлучити нас від любові Божої у Христі Ісусі, Господеві нашому (Рим. 8: 38).

Є чудовий приклад того, як розділяють з нами радість Воскресіння Спасителя наші померлі. Преподобний Діонісій, затворник Печерський, будучи пресвітером, під час пасхальної утрені обходив з кадінням мощі святих угодників в Антонієвій печері. Коли преподобний вигукнув: «Святі отці і браття! Христос воскрес!», як грім, прозвучала відповідь від святих мощів: «Воістину воскрес!»

Померлі потребують лише однієї допомоги від своїх братів – молитви за прощення їхніх гріхів. Підтвердженням цього є уривок з книги «Стародавній патерик». «Був у великій кіновії (назва монастирів, у яких братія не тільки їжу, але й одяг і т. п. отримують від монастиря, за розпорядженням настоятеля, а зі свого боку, весь свій труд і його плоди надають обов’язково на загальну потребу монастиря) один економ. Коли він вів справи кіновії, трапилося йому впасти у гріх нестриманості. Так нерозкаяний в цьому гріху і помер. Авва монастиря, будучи духовним, зібрав усю братію і сказав: «Брат відійшов із життя, і ви знаєте, що для нашого спокою і дотримання обітниці мовчання він старанно займався нашими справами і спокушений був лукавим, тому із-за нас впав у гріх. Давайте попрацюємо старанно і ми за нього і будемо молити Бога». Братія ж, будучи вдячною за всі його труди, почала постити і слізно молити Бога, щоб Він помилував їхнього брата. Так провели три дні і три ночі в пості і молитві за прощення гріхів.

Авва ж сподобився видіння, він побачив Спасителя, Котрого умилостивила братія, і диявола, що почав звинувачувати Господа: «Владико, він мій. Прошу Тебе, він із наших, я сприяв йому у гріху. І будучи, Господи, Суддею Праведним, праведно суди». На що сказав йому Спаситель: «Праведний Я Суддя, але й милостивий, і межею Моєї правди і милості служить Моє людинолюбство. І оскільки Я милосердний, то буде благом не знехтувати молінням стількох святих мужів, принесеним Мені за одного ураженого, що впав у гріх, і до того ж заради них самих. Бо міг і він перебувати в мовчанні, як і всі в монастирі, і залишитися неураженим від твоїх стріл. Але через справи братії, будучи людиною, він загубив себе. Чи не бачиш, як всі на смерть віддають себе за нього? Добре, переконай їх перестати благати Мене і тоді візьми його. Якщо ж такі душі наражаються на небезпеку постраждати від голоду, три дні і три ночі закликаючи Мене і зі сльозами благаючи за нього, не перестають молитися, зітхати, бити поклони і попелом посипати свої голови, і це – за брата, переможеного не свідомо, а лукавством, – чи не благо задовольнити їх прохання? Бо якщо царів земних зворушує прохання багатьох людей за засудженого, котрого вже ведуть на смерть, і він забирає винного з рук ката, то тим більше Я, будучи Царем праведним, виконаю прохання і моління Моїх воїнів, принесене Мені за одного”. Коли говорив це Господь, диявол зник. Прийшовши до тями, авва обителі розповів про все братії, і зраділи вони радістю великою. І почало обличчя покійного брата поступово очищатися від бруду і стало чистим. Упевнившись, що приєднав Господь його душу до спасенних, тіло захоронили. І раділи всі чудесному спасінню брата.

Молитва любові ніколи не буває марна. Якщо наші покійні близькі удостоїлися Царства Небесного, вони відповідають на молитву за них відповідною молитвою за нас Не тільки в наш час, але й за часів Церкви старозавітної існував звичай молитися за померлих. Про це свідчить священна історія. Так у дні благочестивого вождя іудеїв Іуди Маккавея, коли при огляді полеглих на полі битви знайдено було в їх одязі трофей з дарів ідольських, всі іудеї прославляли праведного Суддю Господа, що відкриває таємниці, і зверталися до Нього з молитвою, благаючи відпустити вчинений гріх. А сам Іуда Маккавей послав до Єрусалиму принести за гріх мертвих жертву (2 Мак. 12: 39 – 46).

Звичайно, на землі ніхто не знає, якої участі зазнав кожен після смерті. Але молитва любові ніколи не буває марна. Якщо наші покійні близькі удостоїлися Царства Небесного, вони відповідають на молитву за них відповідною молитвою за нас. Якщо ж наші молитви безсилі допомогти їм, то, в усякому разі, вони не шкідливі для нас. Та ці молитви все ж є корисними для нас. «Якщо хто-небудь, – зауважує святий Іоанн Дамаскін – хоче помазати хворого миром або іншим священним єлеєм, то спершу стає причасником помазання сам, а потім помазує хворого: так кожен, хто турбується про порятунок ближнього, спершу отримує користь сам, потім приносить її ближньому: бо не неправедний Бог, щоб забути справи, за словом апостола божественного».

«Постараймося, наскільки це можливо, допомагати покійним, замість сліз, замість ридань, замість пишних гробів, нашими молитвами, милостинею і приношеннями, щоб таким чином і їм, і нам отримати обітовані блага» (свт. Іоан Золотоуст).

Закінчилася Світла Пасхальна Седмиця і церковний устав дозволяє відправляти традиційне поминання померлих. Тому після Фоминої неділі віруючі приходять на могили своїх близьких з радісною звісткою про Воскресіння Христове. Тому цей день і називається Радницею. Ми віримо і знаємо, що в Бога немає мертвих. Ми віримо, що Христос воскрес і відкрив врата раю для тих, хто вірує в Нього. Ми знаємо, що Христос переміг смерть і вона вже не має влади над людьми. Тому то і можлива поминальна радість. В цей день на цвинтарях звучать пасхальні піснеспіви та відправляються над могилами заупокійні літії. Наша радість за Воскреслим Господом поєднується з сумом про розлучення з близькими та надією на зустріч з ними у Царстві Небесному. Головне, щоб ті невеличкі поминальні трапези, до яких звик наш народ, не перетворилися у нестримні застілля, де вже й забутий привід зібрання. Пам’ятайте, що горілка і мертвому не допоможе, і вашу душу може занапастити.

Проводи. Правила.

630_360_1462518456-5840На Радоницю було прийнято і так залишилося на сьогодні: люди сім’ями йшли на кладовища, до могил своїх близьких і рідних, оплакували їх, переживаючи ще раз їхню втрату, згадували їх, пелічували їхні добрі справи й вчинки, які покійні встигли здійснити впродовж свого земного життя, згадували хороші риси характеру, ніби розмовляли з покійними, вірячи, що вони в цей день чують їх.

Після оплакування починалася поминальна трапеза. У ній брали участь усі, хто цього дня прийшли на могилу, у тому числі й запрошені. На цій трапезі були присутні різні страви, зазвичай це були яйця, млинці, пиво, вино. Далі з покійними прощалися, залишаючи на могилах якусь частину від принесених частувань.

Православна Церква не вітає розпивання на могилах, полишання прийшлими чарки горілки або якої-небудь їжі поряд з могилою або на могилі, і особливо не допускає розливання горілки на могилі покійного. У цьому проявляється образа пам’яті покійного.

Після прибуття на могилу запалюють свічку, далі моляться, чекають священика і разом читають акафіст за упокій душ наших дорогих покійних і співають пасхальний тропар: «Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав і сущим у гробах життя дарував». Після цього (як і напередодні)  прибирають могилу. Адже, само по собі кладовище, є священним місцем, де покояться тіла померлих, наших близьких, до їхнього воскресіння. І відповідно, могила є місцем майбутнього воскресіння померлого. Тому могилу потрібно тримати в чистоті й порядку.

Православна церква прикрашає могилу святим животворящим хрестом, який є символом нашого порятунку. Поставлений в землю хрест символізує, що тіло померлого в землі, а душа перебуває на небі.

Про потрібне і велике значення поминання покійних, яке потрібно зрозуміти кожній людині, докладно, цікаво і твердо сказав святитель Феофан Затворник: «Запитаєте, чому ми згадуємо покійних? Тому що так наказано нам робити. А що заповідано – видно із того, що в Церкви Божої немає такого часу, коли б не відбувалося поминання померлих. Виходить, це йде від Апостола і від Самого Господа. Але розум наш всюди пхає свого носа, вигукуючи: чому та чому? Найкраще дайте йому вірою щирою по нос – і той сяде. Можете після цього сказати цьому нападникові: послухай, дурне, ті, що пішли від нас, насправді живі, а тому й і спілкування у нас з ними не припиняється. Як за живих ми молимося, не розбираючись. Чи йде хтось праведним шляхом або яким іншим, так молимося і тих, кого зараз з нами вже немає, не докопуючись, належать вони до праведних чи грішних. Це борг братньої любові. Допоки останнім судом не розділені віруючі, всі вони – живі й мертві – єдина Церква. Доля тих, хто пішли від нас, не вважається вирішеною до загального суду».

Останнім часом поширився звичай відвідування людьми кладовищ і поминання покійних на свято Пасхи. Нагадуємо: це не відповідає усталеним звичаями Православної церкви. Перший день після Великодня, коли можна здійснювати поминання – Радониця, тобто дев’ятий день після Великодня.