ЗоряПро те, що відбулося до інтронізації святійшого патріарха Філарета, ми говоримо з архієпископом УПЦ КП Євстратієм Зорею.

11 травня виповнилося 20 років з дня інтронізації патріарха УПЦ КП Філарета. Напевно, має пройти ще з півстоліття, перш ніж суспільство й історики по-справжньому оцінять міць його пастирського і людського вчинку – піти на спротив Москві. Вчинку, який міг би призвести до самотності, забуття, до повної дискредитації ідеї, до злиднів і навіть до фізичного знищення. Чи прораховував усі ці ризики на той момент один із найвизначніших ієрархів та богословів Російської Православної Церкви, екзарх України, коли після проголошення Незалежності України взяв курс на створення національної церкви? Чи  були у нього гефсиманські сади на цьому шляху?

Ми умисно пропускаємо діяльність св. Філарета до проголошення Незалежності. Зазначимо лише, що всі його кроки на зламі двох епох, і сміливі, і обережні, і ввічливі й настійливі, були націлені на здобуття Українською церквою автокефалії, на право приймати рішення, призначати та переміщати єпископів і, як показала практика, на право церкви бути зі своїм народом та молитися за її військо.

Ми вирішили розпитати про події, які сталися в українській церкві після здобуття Незалежності спікера, історика та аналітика УПЦ КП архієпископа Євстратія Зорю (на фото).

– Владико, після прийняття парламентом України 24 серпня 1991 року Акту про незалежність митрополит Філарет 1-3 листопада 1991 року скликав Помісний Собор УПЦ, який одноголосно прийняв рішення про повну канонічну незалежність, тобто автокефалію Української Православної Церкви. Розкажіть про це.

– У перші дні після проголошення Незалежності 6 вересня 1991 року митрополит Філарет скликав собор. На соборі розглядалося питання, що у зв’язку із тим, що проголошено Незалежність, то виникли всі канонічні підстави для існування Української церкви, як автокефальної. Це історична та канонічна традиція, яку ми можемо прослідкувати для всіх церков. І відповідно не одноосібно митрополит Філарет, а архієрейський собор прийняв рішення про скликання Помісного собору Українського православної церкви. І такий собор був скликаний 1-3 листопада у Києво-Печерський Лаврі, і всі архієреї УПЦ, представники всіх єпархій, монастирів, духовних навчальних закладів від духовенства та мирян одноголосно прийняли рішення. І це рішення містить слова: “Незалежність православної церкви в незалежній державі є канонічно виправданою та історично неминучою”.

Тобто, це не вигадка митрополита Філарета, це слова помісного собору. В незалежній державі повинна бути незалежна церква.

До речі, в 1943  році було рішення Священного синоду Московської патріархії, яким визнавалася автокефалія Грузинської церкви. Там наводиться така сама аргументація. Там ліквідація грузинської автокефалії на початку 19 століття царською владою пояснюється тим, що Грузія перестала бути державою, а увійшла в Російську імперію, не маючи спеціального статусу, а тепер (1943 рік – ред.) Грузинська РСР є державою і як держава відповідно має право на автокефальну церкву; і тому Московська патріархія визнає Грузинську Православну церкву автокефальною. До речі, на ті самі канонічні правила посилається Костянтинопольский патріарх у своєму Томосі, коли він визнавав автокефалію Польської церкви у 1924 році. Там чітко стверджується, що розподіл церковних справ має слідувати за розподілом справ державних. Якщо є незалежна держава, то на цій підставі може бути незалежна автокефальна православна церква.

Помісний собор Української Православної церкви слідував цій історичній та канонічній традиції. Але Москва, за їхнім власним визначенням, пішла югославським варіантом, вони вчинили до Української церкви так само, як Мілошевич вчинив до інших республік колишньої Югославії. Сподівалися, що зламавши та розтоптавши митрополита Філарета, викинувши з церкви, заборонивши в служінні, вони спинять рух церкви до Незалежності. Але ця справа не походить від амбіцій та бажань ієрархів, це неминучий поступ історичного процесу. Автокефалія Української церкви, як ідея, обговорювалася ще в часи митрополита Петра Могили. Митрополит Філарет бачив цей неминучий історичний рух і вважав, що найкращий розвиток Української православної Церкви – це шлях автокефалії.

– Стоп. Я хочу це уявити. 1991-ий рік. Лавра, миряни, священики, ігумени, єпископи – і всі голосують за автокефалію?

– Так. Собор приймає рішення та звертається  до Московського патріархату з проханням благословити автокефалію Української Церкви.

– Я розумію, що там був єпископат нинішньої УПЦ МП. А де було нинішнє кремлівське лобі УПЦ МП, митрополит Агафангел?

– Митрополит Агафангел перебував тоді на спокої.

– Це його митрополит Філарет відправив?

-Ні. Митрополит Агафангел сам попросився на спокій. Справа в тім, що митрополит Агафангел, всупереч церковному рішенню, висувався та був обраний депутатом Верховної Ради України. А тоді досить напруженою була ситуація з Українською Греко-Католицької Церквою, бо УГКЦ повертала, а деколи в силовий спосіб ті храми, які до 1946 року, до сумнозвісного львівського собору, були храмами УГКЦ. І митрополит Філарет запропонував митрополиту Агафангелу очолити Івано-Франківську єпархію, пояснивши це тим, що він, як народний депутат та депутат Верховної Ради України, може краще відстоювати інтереси православної церкви у тій критичній ситуації, у якій опинилася православна єпархія у Івано-Франківську. Але митрополит Агафангел, який зараз говорить про себе, як ревнителя православ’я, категорично відмовився перебиратися в Івано-Франківськ. Він сказав: краще піду на спокій, але в Івано-Франківськ не піду. Другий архієрей, якого прийнято відносити до московського лобі, Іонафан (Єлецьких) під час проведення собору був позбавлений єпископського сану.

– Я правильно розумію, що патріарх Філарет намагався усунути від керування єпархіями всіх єпископів із сумнівною монашеською мораллю та специфічними особистісними уподобаннями?

– Я би не сказав, що він усунув всіх… Але, щонайменше ті, хто був схильний до несумісного із священичим та чернечим покликанням способу життя, боялися. Вони розуміли, що в церкві є дисципліна, і вже не могли так відверто та цинічно порушувати монаші обітниці та обов’язки, як зараз можна бачити і про що пише, зокрема, відомий московський діяч протодиякон Андрій Кураєв. Але, повертаючись до вашого питання, дійсно на цьому Помісному соборі за автокефалію проголосували і нинішній предстоятель УПЦ МП митрополит Онуфрій, і деякі члени Синоду. Старша частина єпископату, митрополит Сергій Генцицький, митрополит Федір (Гаюн), митроплит Донецький Іларіон (Шукало), митрополит Дніпропетровський Іреней (Середній), митрополит Рівненський Варфоломій (Ващук), митрополит Луцький Ніфонт (Солодуха) – всі вони голосували за автокефалію.

Потім Московська патріархія разом із російськими спецслужбами оговталася і вирішила, що це катастрофа для них, почалася персональна обробка кожного єпископа.

З ними всіма проводилися бесіди, як з боку московської патріархії, так і з боку кураторів із спецслужб. Цікаво, що на звернення нашого собору Московська патріархія мовчала. Собор відбувся на початку листопада, а до кінця січня це питання офіційно не розглядалося. В кінці січня, через три місяці, єпископат звернувся в РПЦ та попросив розглянути це питання на архієрейському соборі РПЦ. Але за цей час була проведена певна робота.

– І тоді частина єпископату відмовилася від рішення та поїхала на інший собор, який скликав  у Харкові московський патріарх, і де було обрано іншого митрополита?

Харківський собор під наглядом органів держбезпеки

– Харківський собор був організований та проведений під наглядом органів державної безпеки, архієреї туди приїздили як за годинником, кожні півгодини приїжджав архієрей. Оточення будівлі було повністю блокованим. На кожному поверсі стояли спецслужбівці. Потім ми неодноразово чули від учасників собору, що вони боялися за свою безпеку, що на них чинився тиск. Велася відеозйомка. Не знаю, яка інша структура могла б у 1992 році знайти камеру. Гадаю, що зйомка велася і для звіту до Москви, і для тиску на єпископів.

– Чи розумів на той час митрополит Філарет всі наслідки, передбачав цю війну, яку проти нього розгорнули?

– Він розумів, що це буде важко. Ніхто так і не навів доказів, що собор 1-3 листопада був незаконним, його рішення перебуває на розгляді у РПЦ. Митрополит Філарет сподівався, що вплив на церкву впав, що єпископи, які раніше віддали голоси за незалежність, будуть діяти у відповідності до церковних потреб, а не до потреб чужої держави.

Але єпископи були більш чутливі до того, що подавалося з Москви, ніж до свого обов’язку до української церкви.

Сам патріарх казав, що він готовий піти у відставку заради миру церковного. Але коли після поїздки до Москви він повернувся в Київ, коли почав спілкуватися із паствою, він розумів, що це буде поглиблення сум’яття… Він зрозумів, що його обов’язок – відстоювати права української церкви. Він був упевнений, що йде правильним шляхом тому, що він виконує волю церкви, волю собору, церковні канони і діє відповідно до історичної правди і тих прецедентів, які були в історії церков. Тому ані так зване позбавлення сану, ані подальші анафеми його не зрушили.

Чим більше зростав московський спротив, тим більше патріарх Філарет утверджувався, що йде вірним шляхом.

А сьогодні ми бачимо, якого суспільного впливу, внутрішнього церковного розвитку та загального авторитету досягла очолювана ним церква Київського патріархату, це свідчення, що церква є правдива, правильна та благословенна Богом. Тому що патріарх Філарет підкреслює: без Божої підтримки нічого б не вдалося зробити. Все, що зроблено ним – плід Божого благословення та Божої допомоги.

– Скажіть а патріарх Філарет не жаліє, що пішов з Києво-Печерської Лаври? Ну хай би залишився там…

– Він був священноархімандритом Києво-Печерської Лаври. Він добився того, що, попри величезний спротив тогочасного очільника компартії Щербицького, під час проведення помісного собору 1000-ліття хрещення Русі 1988 року було оголошено про передачу храмів та кількох приміщень Лаври Церкві. І документи про цю передачу зберігають у нього. Лавра була захоплена самочинниками, які пішли на поводу Москви і уклали там унію. Те, що там ченці живуть у Лаврі, не означає, що вони мали право відректися від нього та його вигнати. Бо, по суті, те, що зробили з Лаврою та Церквою, нагадує притчу про виноградник та злих виноградарів, які, будучи оселеними, вирішили, що вони не працівники, а його власники.

Патріарх Філарет мені розповідав про сон, який він бачив у час цього розділення. А сон був такий. Він побачив себе в Лаврі. І побачив преподобних Антонія та Феодосія, які виходять через нижні ворота, там де джерела. А він, йдучи за ними, запитав: куди ви йдете? А хтось із преподобних обернувся та сказав: ми звідси йдемо, але прийде час, і ми сюди повернемося. Вони пішли, казав Святійший, і я пішов із ними.

Євстратій Зоря, спікер, історик та аналітик УПЦ КП