ВІЙСЬКОВЕ СЛУЖІННЯ В ТВОРІННЯХ СВЯТИХ ОТЦІВ

Питання співвідношення нашої Святої Православної віри з військовим служінням, а тим більше служінням у часі війни, завжди турбувало вірних. Особливо гостро це питання повстало в наш час, коли тисячі ліпших синів та дочок України вимушені захищати свою Батьківщину від зовнішньої агресії зі зброєю в руках.

На великий жаль, у суспільстві досі існує думка, нібито християнство з несхваленням відноситься до військової служби, особливо збройного опору агресору. Навіть ті православні вірні, які знають, що це не так, не завжди чітко уявляють, як вчить наша Свята Православна Церква ставитися до військового служіння та війні. Таку необізнаність часом використовує ворог, щоб посіяти душевне хвилювання та ослабити переможний дух наших вояків.

Для перемоги в цій невидимій духовній битві, ми мусимо звернутися до Євангелія та Святого Передання Православної Церкви, бо саме в творіннях Святих Отців ми знаходимо конкретні та переможні відповіді про навалу слуг лукавого.

Євангелія та Святі Отці про військове служіння та війну

У нашому Святому Православ’ї, починаючи з апостольських часів, військове служіння використовувалося як метафора тієї духовної боротьби, яку повинен провадити кожен християнин. Ось як пише про це апостол Павло: «Отже, станьте, пiдперезавши стегна вашi iстиною‚ i зодягнувшись у броню праведности, i взувши ноги в готовнiсть благовiстити мир; а понад усе вiзьмiть щит вiри, яким зможете погасити всi розпеченi стрiли лукавого; i шолом спасiння вiзьмiть, i меч духовний, що є Слово Боже» (Еф. 6:14-17).

Тому, вже в давнину «військову аналогію ми знаходимо у святого Ігнатія Богоносця, мученика Юстина Філософа і священомученика Кипріяна Карфагенського. Всі ці образи можна звести до чотирьох пунктів: 1. Усі християни – воїни Христа; 2. Ісус Христос є полководець; 3. Хрещення – це таїнство і присяга прапора; 4. Церква – це військовий табір Бога».

Пізніше преподобний Іоан Ліствичник порівнює з воїнами ченців: «Не оминемо, якщо угодно, роз’яснити у цьому слові й самий образ боріння відшельництва цих мужніх бійців, як вони тримають щит віри до Бога й своєму Наставникові, відвертаючи їм, так би мовити, усякий помисел невір’я й переходження (у інше місце); і завжди підносячи меч духовний, убиваючи ним усяку власну волю, що наближається до них, і будучи одягнені в залізну броню лагідності й терпіння, відбивають нею всяку образу, поранення й усякі стріли; мають вони й шолом спасіння, – молитовний покрив свого наставника». А святитель Миколай Сербський згадує військову службу як метафору відносини християнина до земного життя: «Справжні християни завжди вважали своє життя військовою службою. І як солдати рахують дні своєї служби і з радістю думають про повернення додому, так і християни постійно пам’ятають про кінець свого життя і повернення в свою Небесну Батьківщину».

При цьому Святі Отці ніколи не вважали, що військова служба є несумісною з християнським життям. Так, святитель Іоан Золотоуст каже: «Ти виставляєш приводом військову службу і кажеш: я – воїн і не можу бути набожним. Але хіба сотник не був воїном? А він каже Ісусові, що я недостойний, щоб Ти увійшов під стріху мою, але промов тільки слово, і видужає слуга мій (Мф. 8:8). І, здивувавшись, Ісус каже: Істинно кажу вам, і в Ізраїлі не знайшов Я такої віри (Мф. 8:10). Військова служба анітрохи не послужила для нього перешкодою». А святитель Василій Великий відзначає той факт, що військові також, як і всі християни, мають надію на спасіння: «Невже військовий чин позбавлений надії на спасіння? Невже немає жодного благочестивого сотника? Пригадую першого сотника, який, стоячи при хресті Христовому і по чудесам усвідомивши силу, коли ще не охолола зухвалість юдеїв, не злякався їх люті і не відмовився провістити істину, але сповідав і не зрікся, що воістину був Божий Син (Мф. 27:54 ). Знаю й іншого сотника, який у Господі, коли був ще у плоті, пізнав, що Він Бог і Цар сил і що Йому достатньо одного веління, щоб через служачих духів посилати допомоги нужденним. Про віру його і Господь підтвердив, що вона більше віри всього Ізраїлю (Мф. 8:10). А Корнилій, будучи сотником, що не удостоївся бачити ангела і наостанок через Петра не отримав спасіння?».

Що стосується війни, то вона є великою трагедією, яка суперечить самому замислу Божому. Тому, коли Святі Отці кажуть про війну, вони завжди зв’язують її з справою сатани та його слуг. Останнє надає право, навіть становить обов’язок, православному християнину встати на захист своєї Батьківщині та Правди Христової.

Так, святитель Іоан Золотоуст, говорячи про війну відзначає: «Війни постійно ростуть від кореня гріхів». При цьому, святитель Василій Великий прямо каже про війну, як про Боже покарання для тих, хто сіє зло: «Бог у війнах насилає кари на гідних покарання … іноді справедливість вимагає щоб зло, породжене війною, насилаємо було на гідних того». Тому участь у війні на боці Правди Божої є не тільки доброю справою, а навіть обов’язком православного християнина. При цьому Блаженний Августин явно оправдовує вбивство ворога правди: «Заповідь не убий аж ніяк не переступають ті, які ведуть війни по повноваженням від Бога або, будучи в силу Його законів  представниками громадської влади, карають лиходіїв смертю».

При цьому нам варто пам’ятувати, що заповідь Христова про любов до ворогів не є перешкодою участи в війні на боці правди. Наприклад, коли мусульмани запитали святого рівноапостольного Кирила, чому християни беруть участь у війнах, якщо Христос звелів їм любити ворогів, він відповів: «Христос, Бог наш, повелів нам молитися за тих, хто кривдить нас і благоволити їм; але Він же заповів нам: немає більше тієї любові, як хто душу свою за друзів своїх (Ін. 15:13). Тому ми терпимо образи, які заподіюєте кожному з нас окремо, але разом захищаємо один одного і кладемо своє життя за братів наших, щоб ви, тягнучи їх у полон, не полонили разом з тілами і душі їх, схиляючи благочестивих до своїх злих і богапротивних справ».

Також і святитель Димитрій Ростовський, роз’яснюючи вчення Нагірної проповіді про любов до ворогів, пише: «Не думай, слухачу мій, щоб я повторив слова ці про тих ворогів, які воюють з нашою християнською вітчизною і ворогують проти нашої благочестивої віри … Тих не тільки не можна любити, але навіть необхідно виступати війною проти них, кладучи душу свою за християнське царство і цілість Церкви».

Не можемо обійти сам бій, коли наші воїни несуть смерть ворогам України. Святі отці постійно вказували, що вбивства ворогів, що здійснюються воїнами в бою, не вважаються гріхом вбивства. Святитель Афанасій Великий в «Посланні до ченця Амуна», яке було затверджено як загальноцерковне вчення на VI і VII Вселенських Соборах, пише: «Вбивати недозволено, але винищувати ворога на війні і законно, і гідно похвали; тому ті, що відзначилися в боях удостоюються великих почестей, і їм споруджуються пам’ятники, що сповіщають про їх заслуги».

Загалом, боротьба за правду – це богоугодна справа, святитель Феофан Затворник, розкриваючи богословський зміст справи захисту Батьківщини, пише, що «на війні і війнах часто у видимій формі Бог являв благословення і в Старому, і в Новому Завіті. А у нас скільки князів прославлені мощами, які, одначе, воювали. У Києво-Печерській лаврі в печерах є мощі воїнів. Воюють з любові до своїх, щоб вони не піддавалися полону і насильствам ворожим».

Висновок

Війна – це страшне зло. Той, хто розв’язує війни з гріховних, корисливих або гонористих спонукань, гідний усілякого осуду, а той, хто вступає у війну вимушено, щоб захистити своїх співвітчизників або одновірців від ворога, той воює законно і не робить гріха. Участь християн у війні є вимушена міра, і якщо вони вдаються до неї з благих мотивів захисту християн і святинь, то Господь благословляє їх на ратний подвиг.

Святитель Іоан Златоуст закликав свою паству безупинно молитися про допомогу Божу воїнам на війні: «Хіба не було б ні з чим не порівняно, якби в той час як інші виступають у похід і вдягаються в зброю з тією метою, щоб ми перебували в безпеці, самі ми за них, які піддаються небезпекам і несуть тягар військової служби, щоб ми не творили навіть і молитов. Таким чином, це зовсім не лестощі, а робиться на вимогу справедливості … Вони складають як би щит, поставлений попереду, який охороняє спокій тих, що перебувають всередині».

Наша Свята Православна Віра дає сили воїнам, і Бог допомагає віруючим. За допомогою чудесної допомоги на війні Він пробуджує до віри Христової душі воїнів. А Церква молиться за воїнів, а також піклується про їх духовне-моральне виховання, в окремих випадках приймаючи і більш тісну участь в справедливій війні – збором пожертвувань, порадою, капеланським служінням на фронті.

Церква прославила у лику святих безліч воїнів, а в богослужінні молиться про допомогу особливо для «христолюбивого воїнства». З житій ми бачимо, що вимушена війна, спрямована на захист православної віри і християн, на оборону своєї Батьківщини, однозначно виправдана, і участь у ній православних воїнів отримує благословення Господнє. Багато святих Київського Православ’я, навіть не будучи воїнами, але єпископами, священиками та ченцями, в моменти війни і реальної загрози брали участь у війні, командуючи обороною нашої землі.

ДЖЕРЕЛО.